Fragment
17x50 cm, oil on canvas
Hydrogen cyanide HCN (синильна кислота, ціанід водню)
– безбарвна, прозора, дуже летка рідина, має характерний запах гіркого мигдалю. Дуже токсична.
Синильна кислота була основною складовою препарату “Циклон Б” (створений у Німеччині в 1920-х роках), що був популярним в Європі інсектицидом, а також під час Другої світової війни використовувався нацистами для страти людей у концентраційних таборах. У деяких штатах США синильна кислота використовувалась у газових камерах, як отрута при виконанні вироків смертної кари, востаннє це було зроблено в Аризоні в 1999 році. Смерть, як правило, настає протягом 5-15 хвилин.
Дуже розбавлений розчин синильної кислоти раніше застосовували у медицині, як заспокійливий і знеболюючий засіб, під назвою “Штучні лавровишневі краплі”.
Methanol CH3OH (метанол, метиловий спирт)
– найпростіший одноатомний спирт, безбарвна рідина зі слабким спиртовим запахом. Метанол ще отримав назву деревного спирту, тому що колись його виготовляли переважно дистиляцією деревини. Чистий метанол був вперше виділений у 1661 році Робертом Бойлом із самшиту, хоча ще стародавні єгиптяни використовували його у складі бальзамуючої суміші.
У органічній хімії метанол використовується як розчинник.
Метиловий спирт – нервово-судинна отрута, навіть невелика кількість цього спирту вражає зоровий нерв та сітківку ока, а його доза у 100 г є смертельною для людей.
Arsenicum (миш'як)
– хімічний елемент As, металоїд.
Лікарську дію сполук миш'яку помітили давно. У Стародавньому Китаї еліксиром “трьох жовтих субстанцій” - сумішшю порошків природних мінералів - аурипігменту, реальгару і сірки лікували душевні розлади. “Батько медицини” Гіппократ рекомендував пасту з сульфіду миш'яку для лікування виразок. У середньовіччі миш'яковисті ліки широко застосовувалися для лікування ангін і поворотного тифу.
Миш'як став ключовим інгредієнтом у багатьох патентованих ліках, в тому числі у "Рішенні Фаулера" (Fowler's solution) - ліках від малярії і сифілісу, що використовувались з кінця XVIII століття до 1950-х років. Також його застосовували для лікування ревматизму, епілепсії і астми, псоріазу та екземи, захворювань нервової системи і навіть білокрів'я (лейкемії). Миш'як канцерогенний і у малих дозах, і тому його використання як ліків для “поліпшення крові”, що тривало до середини 1950-х років, внесло свій вагомий внесок у розвиток онкологічних захворювань.
Окрім того небезпека була ще й зовнішньою – із приходом у XVIII столітті моди на зелений колір і створення миш’яковистих фарб, таких як королівська жовта, брауншвейгська зелена, паризька зелень. Ними фарбували стіни, шпалери, меблі, килими, легкі тканини для бальних суконь, штучні квіти і навіть дитячі іграшки.
Зелений пігмент використовувався у художніх фарбах і косметиці; зелений Шеєле, арсенат міді, використовувався в XIX столітті як барвник у солодощах. Це викликало масові отруєння миш'яком.
Вважається, що вперше про миш'як, як про отруту, згадав засновник арабської алхімії Гебер (XVIII-XIX століття). По тому багато століть миш'як вважався “королем отрут”. Була у нього і ще одна промовиста назва - “порошок для спадкоємців”. В історії Європи можна провести майже безперервну лінію “миш’якової вельможної спадковості”.
Летальною для більшості людей вважається доза від 60 до 200 мг, в залежності від віку, статі, маси, стану здоров'я, а також хімічного складу отрути. Після отруєння смерть настає в середньому через 10 годин.
Проте не для всіх. Так, з середини XIX століття, селяни з австрійської провінції Штирія протягом декількох поколінь вживали миш'як у невеликих дозах “для поліпшення кольору обличчя, підвищення апетиту, полегшення дихання і профілактики хвороб”. Один з селян споживав порошок чистого миш'яку по шість гран (0,39 г), тобто по три безумовно летальні дози!
Присутній в організмі у дуже малих кількостях, миш'як таки ніби сприятливо впливає на процеси кровотворення, обмін речовин, швидкість росту тканин; припускають, що мікродози миш'яку підвищують стійкість організму до дії шкідливих мікробів.
Однак на сьогодні миш'як зрідка застосовується у стоматології для локального омертвіння зубного нерва і ще одним винятком є знаменитий “препарат 606”.
Пауль Ерліх, німецький науковець і лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини, після шестисот п’яти невдалих спроб, у 1909 році отримав препарат згодом названий сальварсан (від лат. salvatio – порятунок), що виявився першою “магічною кулею”, яка вбиває бліду спірохету – збудник сифілісу. Саме з сальварсану, до появи антибіотиків, почалась сучасна епоха хіміотерапії.
Heroine (героїн)
– опіоїд, як правило, білий або коричневий порошок. Як рекреаційний наркотик зазвичай його вводять у вену, але також героїн можна курити, нюхати або вдихати інгаляційно. Початок дії зазвичай швидкий і триває кілька годин.
Опійний мак вирощувався у Нижній Месопотамії ще за 3400 років до н.е. Героїн з нього був вперше виготовлений К.Р. Алдером Райтом у Лондоні у 1874 році. Проте комерціалізувала героїн німецька фармацевтична компанія “Bayer”, що у 1895 році почала продавати його, як безрецептурний препарат від кашлю, під торговою маркою “Heroin” (від нім. heroisch - “героїчний, сильний”). Науковці “Bayer” стверджували, що хоча героїн у два-три рази перевищує дію аналогічної дози морфіну, він не викликає звикання. Як наслідок, “Heroin” позиціонувався компанією як “чарівна пігулка”, що зцілює від астми, грипу, склерозу, хвороб серця і шлунково-кишкового тракту, тому його навіть рекомендували при кишкових коліках у немовлят.
Після з’ясування, що героїн має не тільки болезаспокійливу і протикашльову дію, але і викликає сильне відчуття благополуччя, лікарі припустили, що він може покращувати самопочуття хворих на депресивні стани, на ідіотизм, пов’язаний із слабоумством, страждаючих на німфоманію, або галюцинації.
Хоча у 1924 році Конгрес США заборонив продаж, імпорт або виробництво героїну, з 1925 по 1930 рік виробництво наркотика у інших країнах сягнуло 34 тонн.
На сьогодні героїн використовується з медичною метою у декількох країнах для полегшення болю, або для лікування опіумної залежності. Зараз, якщо люди вмирають від наркотичного передозування, наркотик зазвичай є опіоїдом і часто героїном.
Belladonna (беладо́на)
– багаторічна рослина сімейства пасльонових. При попаданні в організм, листя і ягоди надзвичайно токсичні. Ознаками важкого отруєння беладоною є сильне психічне збудження, часом до судом, а також різке падіння артеріального тиску і дуже слабкий пульс. Можлива смерть у результаті паралічу дихального центру.
Беладона має непередбачуваний ефект на організм і психіку. Отруєння нею супроводжується галюцинаціями, що найчастіше описуються як дуже неприємні, і рекреаційне використання вважається надзвичайно небезпечним через високий ризик ненавмисного смертельного передозування. Тривалість ефекту від споживання беладони від трьох до чотирьох годин; супроводжується зоровими галюцинаціями, що, як і деякі негативні наслідки, можуть тривати від трьох до чотирьох днів.
Беладона має довгу історію використання у ліках, косметиці і отруті.
Століттями її використовували у фітотерапії як знеболюючий, протизапальний, протиспазматичний засіб при бронхіальній астмі, шлунково-кишкових захворюваннях, а також при отруєнні морфієм. До середньовіччя її вживали як анестезуючий засіб для хірургії; римляни застосовували її як отруту для вбивства; і ще раніше її використовували для виготовлення отруйних стріл.
У перекладі з італійської беладона означає “прекрасна жінка”. Майже до середини ХХ століття жінки використовували червоний ягідний сік беладони, щоб надати ланітам кольору здорового рум'янцю і капали в очі для розширення зіниць, щоб виглядати спокусливіше.
У минулому вважалося, що відьми використовували суміш беладони, опійного маку та інших отруйних рослин, як чародійну “літаючу мазь”, якою вони натирались, щоб літати на шабаш і влаштовувати вакханалії. Інквізиція не тільки карала жінок за використання такої мазі, але і сама застосовувала беладону під час допитів звинувачених у чаклунстві. Алкалоїди, що містить ця рослина, викликають важкі маячні стани та галюцинації. У такому біснуватому стані будь-хто міг повірити у те, що він дійсно одержимий демонами.
Morphine (морфін)
є знеболюючим препаратом сімейства опіатів. Тривалість ефекту дії становить від трьох до семи годин. Морфін викликає звикання і схиляє до зловживань.
Перше винайдення еліксиру на основі опію приписують візантійським алхімікам, проте його формула була втрачена під час османського завоювання Константинополя (XV століття). Близько 1522 року Парацельс посилався на опійний еліксир, який назвав лауданом (від лат. laudare – хвалити).
Піонер хімії алкалоїдів, німецький молодий аптекар Фрідріх Сертюрнер, вивчаючи опій маку, у 1803 році виділив з нього діючу речовину у вигляді білого кристалічного порошку. Морфій Сертюрнера був у шість разів сильніший за опій. Юнак швидко став залежним від наркотика, бо випробовував його на собі.
У комерційних цілях почала продавати морфін у 1827 році німецька фармацевтична компанія “Merck Group”. Ще ширше його стали використовувати після винаходу шприца для підшкірних ін'єкцій у 1853 році. Морфін швидко записали у ряди болезаспокійливих засобів, а також застосовували як альтернативну речовину для лікування опіумної залежності і алкоголізму, поки не виявили, що він викликає ще сильнішу залежність. Поштовхом до появи морфінізму вважаються Кримська (1853-1856 роки) і Франко-Прусська війни (1870-1871 роки).
На сьогодні морфін внесено до Списку основних лікарських засобів Всесвітньої організації охорони здоров'я, що необхідні у системі охорони здоров'я, як найефективніші і найбезпечніші.
Mummy powder (порошок з мумії)
Речовина “мумія” (mumiya, mummy) в історії медицини має два визначення - від “мінеральної смоли” до “порошкової мумії людини”.
Перше визначення походить від різновиду смолистого бітуму (липка, чорна і дуже в'язка рідка або напівтверда форма нафти) – так звана арабська mumiya, яку виявили у Західній Азії і застосовували в лікувальних цілях у традиційній ісламській медицині. Середньовічні перські лікарі використовували бітум, як мазь від порізів, забоїв і переломів кісток, а також як внутрішні ліки від виразки шлунка та туберкульозу.
Під час хрестових походів європейські солдати дізналися про великі лікувальні властивості бітуму. І попит на мумію зріс. Це стало початком періоду прибуткової торгівлі між Єгиптом і Європою. Але у середньовічній європейській медицині переклад “mumiya” (бітум) був спотворений і означав як “бітумні ліки з Персії” так і “муміфіковані рештки”, або "чорні смолисті виділення забальзамованих єгипетських мумій".
Починаючи з XII століття, після скорочення імпорту природного бітуму з Персії і Мертвого моря, пошуки нового джерела були спрямовані до гробниць. І з часом постачальники замінили бітумну мумію на “помилково названу”, яку отримували вискоблюючи тіла трупів, так і на “штучну мумію” з розтертих у порошок трупів. Один єгипетський купець зізнався, що сам збирав “свіжих” мерців і виготовляв мумії, і висловив здивування, як християни, “настільки витончені, могли їсти трупи мертвих”.
Комбінація чудодійних властивостей мумії справила величезний вплив на забобонних людей Середньовіччя. Адже лише чудо може зберегти певні мумії у майже лякаюче схожому на життя стані протягом тисячоліть. У той час як покійники, традиційно поховані, скоро розсипаються на порох, мумії, здавалось, несуть іскру чогось, що нагадує життя. Швейцарсько-німецький полімат, “батько токсикології", Парацельс (1493-1541 роки) надав мумії нове визначення “внутрішнього духу” і сказав, що справжня фармацевтична мумія має бути “тілом людини, що померла неприродною смертю зі здоровим тілом і без хвороб".
Фармацевти дорого оцінювали мумію, яку вважали ефективними ліками від багатьох хвороб. Після того, як у XVI столітті Єгипет заборонив вивезення мумій, вже недбалі європейці почали продавати фальшиві мумії, забальзамовані або висушені. Збереглись свідчення про виготовлення підробних мумій у Франції, де аптекарі викрадали тіла страчених злочинців, висушували їх у духовці і продавали.
В епоху Відродження вчені довели хибність перекладу мумія-бітум на мумія-тіло і лікарі припинили призначати неефективний препарат.
Ця тривала і надзвичайна історія мумії була главою не лише у літописі медицини. У XVI-XIX століттях її використовували для створення популярної олійної фарби. Коричнева мумія виготовлялась з білої смоли, мірри і розмелених залишків єгипетських мумій, як людських, так і котячих. Вийшла з ужитку, коли художники дізнались про її склад.
На сьогодні це здається дивним і трохи моторошним, але порошок мумії вважався медичним препаратом з XI до початку XIX століття. Ще у 1924 році кілограм мумієвого порошку коштував 12 золотих марок, згідно прайс-листу “Merck Group”.
Album graecum
– це послід собак або гієн, який побілів від впливу повітря.
У певний період історії, ця речовина, також відома як білі сушені собачі какашки, змішана з медом часто використовувалась як засіб від ангіни, або просто запалення горла. Порошок album graecum вважався панацеєю для лікування багатьох поширених захворювань, таких як головний біль, кашель і виразка шлунка.
Зовні його застосовувати як пластир – наносили на шкіру, щоб закрити і загоїти рани.
Adeps hominis
– жирова тканина людини згадується в європейських фармакопеях з XVI століття, як важливий жировий компонент якісних мазей та інших фармацевтичних препаратів.
Для багатьох катів людський жир був основним джерелом прибутку, вони вилучали “жир страчених грішників” з тіл своїх жертв і продавали його. У народній медицині, окрім жиру, багато інших частин страчених тіл, були наділені винятковою силою дії, що повелось ще з язичницької жертовної віри.
Як людський, так і жир ведмедів, бобрів і котів використовували для виготовлення мазей для лікування різних захворювань, таких як біль у кістках, зубний біль і подагра. Також аdeps hominis розцінювався як панацея для певних хвороб, пов'язаних з кахексією – втратою ваги, м'язовою атрофією, втомою, слабкістю і значною втратою апетиту у людини, яка не намагається зумисно скинути вагу (наприклад, рак, склероз, артрит, туберкульоз). У 1909 році його почали застосовувати для хірургічного лікування шрамів, дезінфекції та ревізії ран.
Доктор Рудольф Шпаннер, директор Анатомічного інституту Данцига, у 1943-1944 роках почав виробництво мила з людського жиру. Джерелами його постачання були концентраційний табір Штутгоф, муніципальна в'язниця і психіатрична лікарня Данцига (нині Гданськ).
У традиційній медицині Європи людський жир вважався цілющою магічною речовиною до XIX століття. І ще до 1960-х років різні виробники пропонували з нього креми проти зморшок.
Laudanum
Лауданум (“гідний похвали”) є настоянкою опіуму. Червоно-коричневий і надзвичайно гіркий, лауданум містить майже всі алкалоїди опію, включно з морфіном і кодеїном, що викликають швидке звикання і залежність. Передозування може призвести до серйозного пригнічення дихання, або до колапсу і смерті.
Історія вживання наркотичних препаратів сходить до цивілізації шумерів (ІV - ІІ тисячоліття до н.е.). Саме у розкопках тих часів були знайдені перші письмові згадки про приготування і вживання опіуму, який шумери називали “гиль”, що означає “радість”.
Історично Laudanum використовувався для лікування різних станів, але в основному його застосовували як болезаспокійливе і засіб від кашлю.
Парацельс, алхімік XVI століття, експериментував з різними опіумними сумішами і теж рекомендував їх, як знеболююче. Правда, лауданум Парацельса разюче відрізнявся складом від згодом запатентованого, у ньому додатково містилися подрібнені перли, мускус, бурштин та інші речовини.
З XVII до початку XX століття, лауданум продавався без рецепта і був складовою багатьох патентованих ліків. Задуманий як препарат для робітничого класу, лауданум був дешевшим ніж пляшка джину або вина, тому що оцінювався як ліки і не оподатковувався, як алкогольний напій. Тому “опіум, а після 1820 року і морфін, змішували з усім, що тільки можна собі уявити: ртуттю, гашишем, каєнським перцем, ефіром, хлороформом, беладоною, вином, віскі і бренді” (Барбара Ходжсон).
Лауданум, як і раніше, доступний за рецептом у Сполучених Штатах і теоретично в Сполученому Королівстві, хоча в даний час терапевтичні показання препарату зазвичай зводяться до контролю діареї, полегшенню болю і ослабленню симптомів абстиненції у дітей, народжених матерями, залежними від героїну або інших опіоїдів.
Chloroform (хлороформ)
– за нормальних умов, безбарвна летюча рідина з ефірним запахом і солодким смаком.
Це сильний анестетик, ейфоріант, транквілізатор і заспокійливе при вдиханні або ковтанні.
Хлороформ був синтезований незалежно кількома дослідниками близько 1831 року.
У 1847 році, під час стоматологічної процедури в Единбурзі, хлороформ був вперше випробуваний на пацієнті у клінічних умовах. Після цього використання хлороформу під час операцій, як анестезуючого засобу, швидко поширилось у Європі, хоча часом фізично здорові пацієнти помирали після його вдихання...
Запаморочення, мігрень, втома - ось перші ознаки впливу хлороформу, далі людину чекають хвороби печінки і нирок, він негативно впливає на нервову систему, а у вагітних жінок може спровокувати викидня. Проте жодні застереження щодо хлороформу не могли зупинити його зростаючої популярності і довгий час він був домінуючим інгаляційним анестетиком.
У 1848 році Джон Сноу, британський лікар, розробив інгалятор, який регулював дозування і таким чином успішно зменшував кількість смертей. У 1850-х роках хлороформ застосували при народженні двох останніх дітей королеви Вікторії. Приблизно між 1865 і 1920 роками хлороформ використовувався у 80-95% всіх наркозів у Великобританії і у німецькомовних країнах.
У першій половині ХХ століття через побічні дії хлороформу (нудоту, блювоту, гіпертермію, кому і особливо через його схильність викликати фатальну серцеву аритмію) від нього почали поступово відмовлятись на користь ефіру, адже за статистикою ймовірність отримати смертельні ускладнення від останнього була у два-три рази менша.
Хлороформ вживали, як рекреаційний наркотик, або у спробах самогубства. Ще широковідомі були випадки використання хлороформу злочинцями для приголомшення, унерухомлення своїх жертв задля грабунку або вбивства. Таке застосування, як знешкоджуючого агента, набуло широкого визнання, через частовживане кліше авторами популярних кримінальних творів, де всі непритомніють від змоченої хлороформом ганчірки у руках зловмисника (втім, щоб людина втратила свідомість від випарів хлороформу, необхідно як мінімум п’ять хвилин).
На сьогодні, використання хлороформу як анестетика припинено, тому що він став причиною багатьох смертей через дихальну недостатність і порушення ритму серця.
Він класифікується як надзвичайно небезпечна речовина.
Quinine C20H24N2O2 (хінін)
– головний алкалоїд кори хінного дерева, що має жарознижувальні, антималярійні, знеболюючі та протизапальні властивості.
Хінін був першим ефективним лікарським препаратом, що використовували проти тропічної малярії і тремтіння, викликаного гарячковою фазою захворювання. І залишався практично єдиним антималярійним засобом до 1940-их років.
Хінін (назва походить від оригінального слова кечуа “хіна” або “хіна-хіна”, що означає "кора кори" або "священна кора") використовувався кечуа, корінними мешканцями Перу, Болівії та Еквадору, як міорелаксант для вгамування пароксизму малярійної лихоманки. Спостерігаючи за індіанцями, іспанці дізнались про цілющі властивості кори хінного дерева близько 1570 року і єзуїти були першими, хто привіз цю кору у Європу.
Екстракт хіни почали використовувати для лікування малярії (на яку хворіли і королі, і від якої помирали навіть папи), щонайменше, з 1631 року. Перуанська кора стала одним з найцінніших товарів, що відправляли з Перу до Європи.
Як профілактичний засіб від малярії широкомасштабно хінін почали використовувати приблизно у 1850 році. Він зіграв значну роль у європейських колонізаціях. Кажуть, що саме через хінін Африку перестали називати "могилою білої людини".
На початку XIX століття, щоб зберегти свою монополію на кору хінного дерева, уряд Перу під страхом смертної кари заборонив вивозити деревця, живці та насіння. Проте голандцям вдалось викрасти хінне дерево і, відібравши землю у яванців, розбити великі плантації та у подальшому стати монополістами хінного ринку. На Яві виготовлялось 97% світового хініну.
Під час Другої світової війни союзні сили були відрізані від поставок хініну, через що загинули десятки тисяч солдат.
Серед загальних побічних ефектів від хініну спостерігаються головний біль, дзвін у вухах, проблеми із зором, потовиділення і схильність до сонячних опіків. Більш серйозні побічні ефекти включають глухоту, низький вміст тромбоцитів і нерегулярне серцебиття. Раніше хінін використовували для лікування нічних судом у ногах, або для спричинення медикаментозного штучного аборту.
Хінін схвалений для лікування малярії, але також, зазвичай, призначається для усунення спазмів ніг і подібних станів. Оскільки малярія небезпечна для життя, ризики, пов'язані з вживанням хініну, вважаються прийнятними при використанні для лікування цього захворювання.
Radithor
З 1903 року широко рекламувалась радієва вода.
Після відкриття радіоактивного випромінювання з'явилися десятки виробників "радіоактивних ліків", які стверджували, що диво-препарати вилікують все – від артриту до гіпертонії. Одним з відомих прикладів радіоактивного шарлатанства, були патентовані ліки Radithor, що виготовлялись з 1918 по 1928 рік.
Це, так зване “вічне сяйво”, використовувалось у медичних цілях для лікування раку шлунка, психічних розладів і відновлення сексуальної енергії. При цьому зазвичай замовчували про побічні ефекти у вигляді того ж раку, випадіння волосся і зубів, руйнування кісток і гниття заживо.
Kali permanganas KMnO4 (перманганат калію)
– кристали темно-фіолетового кольору, що добре розчиняються у воді (залежно від концентрації колір може бути від світло-рожевого до червоно-фіолетового). У побуті водний розчин називають “марганцівка”.
Перманганат калію був вперше виготовлений у 1600-х роках і широко використовувався у медицині принаймні ще у 1800-х роках.
Це протигрибковий, антисептичний препарат. Використовується як ліки від ряду шкірних ушкоджень і захворювань, таких як грибкові інфекції стопи, екзема, виразки, інфіковані рани і опіки шкіри. Має лікувальний ефект при попрілостях, в тому числі і у грудних дітей, для чого роблять гігієнічні ванни з марганцівкою.
В таблиці протиотрут перманганат калію є одним з найважливіших засобів надання першої допомоги. При отруєннях морфіном, нікотином, синильною кислотою, фосфором, хініном, - коли потрібно якомога швидше викликати блювоту, потерпілому дають випити рожевий розчин марганцівки, який є також лікарським, дезинфікуючим шлунково-кишковий тракт засобом.
При зовнішньому використанні концентрованих розчинів можливі алергічні реакції, опіки і подразнення. При прийомі всередину він вважається дуже токсичним, побічні ефекти можуть включати нудоту, блювоту і задишку, або навіть смерть (смертельна доза для дітей — близько 3 г, для дорослих — близько 10 г).
Перманганат калію включений до Списку основних лікарських засобів Всесвітньої організації охорони здоров'я, як найефективніший і безпечний лікарський засіб, необхідний у системі охорони здоров'я.