Айвазовський з Хвильовим йдуть у слоудайв
(нарізаний слайсером роман)
Під ногами лопалися перестиглі вишні, забризкуючи їдким, кривавим соком білі підошви чак тейлорів. Дерева шуміли вздовж доріг під вологим вітром. Спека сповзала на дно, ледве торкаючись сухими, потрісканими губами шкіри, солоної після морської води. Волосся пахло сонцем і йодом, а під зубами досі хрумтів пісок. На ніс упало щось біле. Сніг? У небі кружляло легке й тендітне пір'я попелу. Падало під ноги, застилало вишневий килим, наче ягідний пиріг посипали цукровою пудрою. Варто зловити в долоню попелясту пелюстку, як вона розсипалася поміж пальців. На горизонті важко бухкали снаряди…
— чи твориш, айвазовський?
кеша нависає над айпадом юри. по барній стільниці перекочуються дві бляшанки таурінового енергетика, падають на підлогу. кеша не встигає підхопити їх.
пальці в нього всі у мозолях. чого вони такі, юра ніколи не питає. кеша хвильовий начебто художник, та ніхто зі стендаперів ще його картин не бачив. очі в нього зовсім чорні, ніби без зіниць, зі скляним кружечком лінз зверху, тремтять темрявою, поки в них з дисплея відбиваються слова, речення, абзаци. вогкі, непропечені як треба вогненним глаголом — тісто все ще тягуче і до зубів прилипає.
— а про мене напишеш?
у свої дев’ятнадцять, з хвостиком в один рік, юра має до великого всесвіту всього декілька запитань. коли всі встигли стати такими дорослими, що вже не сміються з прізвища беньяміна хайнц-дітер бухло? і чому він все ще не може дозволити собі нішеві книжки з історії мистецтва?
светр з секонд-хенду, креативна посада десь у парламенті студентства. загалом юра добре маскується зі змістом цього міста. з понеділка по п‘ятницю він намагається вивчитись на журналіста. кожну другу чи третю суботу місяця жартує у клубі лівого берега. пише стендап, але слово таке ненавидить. думкам зазвичай затуляє рота чотирма октавами «алілуя» джеффа баклі. про щось-таки мріє, але занадто має обмаль часу. наприклад, сьогодні він біжить марафон.
звертає увечері до клубного склепу. шугейзінг, дрім-поп, ембієнт. і, нарешті, відкритий мікро.
— у нашій редакції я відповідаю за несмішні жарти. веду офіційну сторінку у твіттері. отакий камінг-аут. я народився на зламі тисячоліть: через чотирнадцять років після вибуху на ЧАЕС і чотирнадцять до початку АТО. до речі, я щиро впевнений, що наше покоління найгуманніше. ми навіть не пишемо великих літер. суцільна демократія, рівність і справедливість. хоча б на рівні месенджерів. там, де ми трохи вільніші. і знаєте… у мене всього декілька питань до великого всесвіту. ловець у житі, чого ти нас не зловив? ну і все в такому дусі. та чому я досі не можу дозволити собі нішеву літературу з історії мистецтва? цікаво, ну як от потрапити до цієї тусовки, що за шість ка купують книжки і не мають проблем з алкоголем? я думав довго, що «рибку-бананку» написав ґемінгвей, а не селінджер. хоча проза ґемінгвея зеленого кольору, а у джерома жовтого. мама каже, в мене дивні фантазії з кольорами. я впевнений, це через прізвище. ну, ви чуєте вже, так? айвазовський — це навіть не синій. а маренго, в палітрі відтінок вісімсот вісімнадцятий — колір застуди у дитинстві та трохи смутку. я теж свого роду мариніст. пишу постійно про море. а мій друг (ви можете собі уявити?) — хвильовий. та ще й справжній, за паспортом. все дитинство розмовляв з уявним миколою. і от учора я йому сказав, що насправді письменник був фітільов. не знаю, як такеші складав зе-ен-о.
юру тягнуть зі сцени. а з нього все ллється те кляте море з солоними хвилями. тож він біжить марафон...
Град із маленьких колючих льодяників вбиває блідо-рожеві абрикосові пелюстки. Напевно, цього року абрикосів не буде. Град на чорних колесах випалює скляне небо залпом у двадцять секунд. Напевно цього року радості не буде.
наздоганяє швидше, ніж юра встигає зробити один подих. змиритися, чи ні зі, своїм станом то питання особисте. але торкається усіх, хто стоїть тепер поряд, тримає іноді за руку чи навіть обіймає голосом чи пальцями. уявляє, як кричить німою тишею в темряві та нігтями дістає з хребта крила. ні, просто вщент зриває зовнішню оболонку, в спробах вимовити хоч частку того, що рветься назовні.
вдома вони ніколи про це не говорили. жаліти інших то звичайно чеснота. а от себе то моветон. взагалі, навіть спробувати не маєш права.
от тепер юра й біжить марафон. за дітей без дитинства, за світ без світла.
— Якщо не обтяжити мрії гранітом науки, діти пропадають на слизьких дорогах, — повчала Кешу сусідка на сходовій клітці, поки він намагався впоратися з підступним замком.
Квартира холодна і темна, а найсумніше — порожня. Його зустріли лише двоє переляканих таргана та клаптик паперу на холодильнику: «Буду пізно. Не чекай».
Такеші увімкнув телевізор фоновим шумом, а сам дивився у вікно. Ось тікають-живуть перехожі, думають, мріють, розвиваються, деградують, але Кешу цей потік обходить стороною, навіть не зносить у кювет, як не найщасливіших унизу. Його життя на паузі, чекає на щось, чи на когось. Дід йому тоді казав: «От коли закінчиться війна…». Рожево-синій сніг завмер у вакуумі посеред прозорих панельок. у скляних квартирах замість киян копошились хрущі, жуки-солдатики і ще невідомо хто, чорнильним небом пливли морські скати з флуоресцентними хвостами, перемигуючись один з одним азбукою Морзе.
Такеші схопив олівця, поки картинка ще наживо висіла перед очима. Та варто лише зустрітися зі знущально-білим листом, як все зникло.
— Ти її не слухай, Кешо, — у смугастому кріслі вмостився Фітільов. Скроня його обтягнута марлею, вже трохи пожовклою з темною кривавою цівкою посередині. — Ти просто належиш до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Ти романтик. Звідти й твоя розхристаність, й зворушливе шукання самого себе до ста двадцяти років.
— Ти мрійник, Кеш. Тож плюй на слинявий скепсис нашого скептичного віку. У тебе різні шкарпетки, ти знаєш? — Він опустився на підлогу і сів поряд, витягнувши ноги.
— Ну, суто теоретично вони з одного комплекту.
— Тоді це докорінно змінює справу, — погодився Фітільов.
