user's avatar
Кара і тин. Початок
КАРА І ТИН. Початок
Збірка карантинних оповідань

РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ПРОЧИТАННЯ

Щоб повною мірою прожити сюжет цієї збірки, проникнутись атмосферою оповідань, рекомендуємо:

1. Стикнутися у своєму житті з 2020 роком і всіма його принадами.
2. Пити чай чи каву під час прочитання, сидячи біля вікна, час від часу поглядати в даль.
3. Вмикати і прослуховувати зазначені пісні для повноти занурення в написане.
4. Не залишатися наодинці у четвер. Хто знає, той знає. Як ні, у 2 розділі прочитаєте!

Приємного й змістовного читання!
З 1 пунктом ви вже справились, так що далі все піде легко і безболісно!


1. ДОННА. ДНО І ЧАЙ
“Дні пришвидшено вдаряються у реальність. Картинки перемикаються миттєво. Кліпання очей - як скролінг стрічки життя. Ні, не в Інстаграм. Тут - перед твоїм носом.

Весна прийшла практично вчасно. Не попередили її про карантин. Прийшла без маски й рукавиць. Прикрашена, свіжа, наївна. І тут же її заразили. Ні, не вірусом. Панікою. Кидається бідна то в жар, то в холод. Місця собі не знаходить.”

-Ні, не те! - Розчаровано крикнула Донна. - Що за метафорична дурня! Карантин обплутав нейронні зв’язки ідіотичною рідиною й присипав кретинізмом.

Донна вже протягом 2-х тижнів насолоджується стражданням від карантину. Всі плани рухнули в одну мить. Свобода наче обвалилася на голову. Приємна зайнятість зникла. Тепер знову оця гнітюча свобода. Знову вибирай. Це найважче. Вибирати думаючи. Це гіперважко. Думаючи, продумуючи, тонучи в прогнозах. Хоча завтрашнє обличчя дня може різко змінити свої емоції та міміку.

Донна не знає, куди прихилитись. Куди прихилити свою енергію, зусилля, увагу. Кожен день тисне і наче ганяється за дівчиною з сокирою, підстерігаючи за кожним поворотом думки. Майбутнє, його розмитість наче верховодить цим “сокирним” днем.

Дивитися. Читати. Слухати. Остогидло. Офлайн тепер такий холодний і чужий. Онлайнові розмови, як в’язниця. Втікти - втечеш...А йти тобі куди?

“День 15-ий. Чи 115? А яка різниця. Змінюються цифри. Тексти залишаються ті ж. Все ті ж. Сірі. Монотонно буквенно сухі. Там - замурзані в розчарування. Там - облиті кип’ятком зітхань. Чим зайняти голову, щоб вона вогнем не зайнялась? Чим зайняти дні, щоб відчувати відлік часу? Як зрозуміти, що ти не на дні, а випливаєш з безодні, долаючи хвилі, ці водні милі?”

-Оу ноу. Потягнуло в поезію. Це поганий знак. Тягне в риму - чекай чергову емоційну міну. Чи це вже наслідок внутрішнього виверження вулкану? Де лава - емоція. Ти - вулкан.

Донна знесилено впала на диван, уявляючи падіння в глибокий холодний океан. Заплющила очі і наспівувала в голові якусь знайому пісню. Та не могла згадати ні назви, ні виконавця. Може ця пісня - лиш витвір її дикої уяви? Нестримної отруйної уяви, що заповнює кожну порожнечу, як тільки та виникає…

“Чекати. Терпіти. Уповільнити хід. Читати. Не тільки книги. Але й свої думки. Дивитись. Не тільки в екрани, але й у вікна. Слухати. Не тільки музику, але мудрості тишу, приглушуючи крики невгамовної душі.”

Донна спустилась на кухню. Поставила чайник. Сіла біля вікна і дивилась довго-довго в далечінь під акомпанемент свистящого чайника. Вода випарувалась. Чай не випито. Внутрішній шум приглушено. Надмір думок випарувався. Не тільки чайник свистів. Не тільки. Та заглушив те інше. Те інше. Незрозуміле. Сильне. Відчуття. Відчуття відсутності відчуттів…

Донна пішла прогулятись. На дозволеній ізоляційній території. Довкола дому. Було надто гаряче. Та в мозку куди спекотніше, ніж зовні. Ізоляція. Приємне слово. Та якась огидна ситуація. Самовільна ізоляція. Чудово. Колективна. Якось відірвано. Як відірваний ґудзик від улюбленого пальто, без якого воно не тримається на тобі…

Усі в сім’ї, як замкнуті будинки під одним дахом. Різні, десь неспівставні. Не бажаючі визнавати цю різницю і поважати її, як границю до персонального світу кожного, на яке він/вона має природнє право.

Дороги порожні. Свист вітру. Жарт. Дороги прогинаються під людським бунтарським духом. Бажанням не підкорятись. Тільки заради непідкорення, попри застереження здорового глузду.

Донна вийшла за межі подвір’я, окинула поглядом довколишні вулиці. Ненароком зрозуміла, що все чуже. Рідністю своєю минулою чуже. Надмірною близькістю відразне.

Повернулась додому. Тісно. Не в чотирьох стінах. Трохи більше. 4 по 5, як мінімум. Все ті ж стіни. Стіна стіною. Не важливо, скільки їх. Грати гратами. Не важливо, скільки там шпарин.

Було краще до того? Відстань до відчаю була довшою. Зараз вона значно вкоротилась. Значно. Острівців безпеки менше. Акули чигають у кожній чашці уявного приємного звичного чаю...Донна випила нарешті чаю. До дна. Дна відчаю...


2. СТІВ. ЕКРАН Й ІКРА
Екран не вимикався вже тиждень. Робота, відпочинок, прийоми їжі, прийоми інформації.Все через чи біля монітора. Таке враження, що не людина дивиться в нього, а він спостерігає за її життям. Приковуючи увагу. Забираючи увагу. Енергію, емоції, здоров’я… Забираючи, грабуючи, поглинаючи… Залишаючи електронний післясмак. Цифровий відбиток твоїх кліків. Клік. Клац. Бац.

Стівен вже не може терпіти цю онлайнову карантинну гарячку. Вигорання тепер не робочі. Тепер, на жаль, вони отруйно домашні.

Закінчити цей код. Запустити цей додаток для доставки їжі від цієї кав’ярні і все. Тиждень-два і нарешті  поставить на карантин ноут і телефон. А що? Щоб справедливо було. Люди на карантині. А все інше у безмежній свободі? Ні, не порядок!

Уже в 5-ий раз Стів обіцяє собі такий подарунок. І все ніяк. Одна програмка. Друга. Третя.  Тут знайомі попросили оновити сайт, інші - створити. І без кінця-краю...Стіву іноді в очах мерехтять ті коди, веб-сторінки, HTML (“how to miss life”)... Поглинутий мережею. Наче вже там оселився. Фізичний світ наче відчепився.

Стів прокинувся, як ніколи, рано. О 5.00. Ледь-ледь світає за вікном. Стукіт. Пташка вдарилась у вікно. Хтозна чому. Попередження. Приреченість. Бажання уваги. Чи просто прикра помилка. Самогубство. Чи що то було...Мабуть, НЛО…
Стів здригнувся. Трохи злякався. Виглянув у вікно. Трупу пташки не виявив. Може, здалось… Може, вижила...Може.

Наче сама природа стукає у вікно і кличе на прогулянку. Чому ж відмовити?

Стів вийшов. Дощ, правда, теж не забарився. Та хлопцеві було байдуже. Свобода в повітрі. У вічності природної тиші, спокою і величі.

Добряче змокнувши, набравши повні кросівки води, Стів забіг до будинку. Ще так натхненно і свіжо не почувався. Ніякий душ не зрівняється з силою дощу.

Попиваючи чай,  спілкувався з батьками , братом і сестрою по ZOOM. Усі тепер в курсі про ці чотири букви. Такі любі і ненависні водночас. І то не LOVE. Тепер усе по ZOOM. Де і сім’я, друзі, любов, робота, спорт, вечірки… Все, всяке, всі…

Вже з місяць не виходив на сімейний контакт. Скучив. Було приємно всіх побачити, почути, про все розповісти. Але відчуття сурогатності спілкування давало про себе знати. Затримка рухів у відео, інтернет-перебої і штучні ZOOM-фони. Неможливість відчути дотик, запах, почути справжній голос… Щось таке воно… Та ок. Усі так живуть. Зараз. І нічого. Знаходять плюси. Правильно. Ти є те, на чому фокусуєшся, на що зорієнтована твоя увага. Перефокусовка. Зміна мисленєвого ракурсу. Все! Стів буде вчитися дивитися ширше на ситуацію. За межі екранів. За межі стін будинку. Може, завтра в альтанці вийде на ZOOM-зустріч? Щось новеньке. Хоч щось. Ні. День без чорних дзеркал. Хоча б один день. Усіх попередити. Чи навіть заохотити до того ж. О ні! Акції ZOOM впадуть! Усі вийдуть в офлайн...Ах ні… Кого ми дуримо? Онлайн-експансія здається невідворотною…

Та що б там не було, завтра Стів по-справжньому відпочине, відчуваючи день сповна.

Не встигнувши розплющити очі, не усвідомлюючи, на автоматі Стів розплющив екран телефону, запустив світло інстаграм-стрічки в очі…

Пройшло хвилин 30 і Стів зрозумів помилку. Ох цей онлайновий рефлекс…

Все. Вимкнути телефон! Остаточно. На на день же, хоча б на день! Ще пошту перевірить і все.

Пішла пошта. Потім You Tube. Нові відоси на Big Money з’явились. Як же їх пропустити? І так 4 години пройшло. Замовлена піца на ланч. І тут знову просвітлення. Що ж це таке? Знову на ті ж граблі. А як же обіцянка собі побути з собою, звільнившись від віртуальних тенет соцмереж? Хах… Віртуальних… Тепер вони такі реальні… Реально зв’язують людей і приковують до цих маленьких екранчиків, що відволікають від життя. Від реально реальних речей. Масло масляне. Такі от справи. От такі вони. Реально.

Реальність у коробках. Справжнє сприймається, як бутафорне, що віджило своє і чомусь тепер потворне. справжнє тепер, як обгортка. Віртуальне вже, як начинка. Ой все… провалитися можна в роздуми про зміни. переворот парадигм, цінностей граней…

Повернемося до Стіва і його провального вторгнення в офлайн. Завтра. От завтра… Все в нього вийде!  Ви ж вірите, правда? Чи, може, з понеділка? Завтра то який день? Хто б його знав… Дні сплелися в однорідну субстанцію. Деньнеділок. Кожен день.

Як же їх диференціювати? Ці дні-близнюки. Чим? Ким? Для чого? Так що завтра?

Просто ще один день. Просто ще один. Один. Як усі попередні. Хто ж копіює ці дні? Де стоїть той глобальний ксерокс? У голові кожного чи як? Напевно, так і є. Прикро, звісно… Що ж...І на тому треба бути вдячним. 

Понеділок. Деньнеділок-1. Стів розплющує очі і відчуває тривогу. Учора насмілився на рішуче. Зателефонував до Інтернет-провайдера і попросив про незбагненне. Відімкнути ці мережеві тенета на тиждень. Вимкнув телефон ще позавчора і заховав чим подалі. Якось так. Що далі? Ну зараз наче просто. Душ. Сніданок. А потім? Ну що придумати?

Стів поснідав залишками піци. Ще тамтої! Не найкращий варіант. Та щось так лінь йом готувати. Та і нема з чого. Немає у Стіва звички закуплятися на тиждень. Ще й не піддався масовій паніці скупляння всього й всюди…

Після сніданку було важко. YouTube-ом тепер не заповниш, не притупиш цю важкість буття. Не відволічешся.

Стів вирішив прогулятися в супермаркет. Давно там не був. Може, що втратив? І так: маска, рукавички, антисептик. Все на місці! Готово. А ще! Погляд поміркованості, спокою і байдужості. Впевнена, розслаблена походка. Все ок. Все супер. Такий меседж Стів хоче пред’явити світу. Всього-на-всього. Ок. У мене все ок.

Як не дивно, черг не було. Чи то просто рано так...8 ранку тільки...Чи то просто Сільпо. Не АТБ… Хтозна… Хтозна…

2-3 самітника ще в торговому залі. В принципі, все. Засоціалізуватись якось не вдалось. Так собі. Ледь мінімально… Ще й ті каси самообслуговування… Все сам. Все сам…
Цитата в чекові: “Не залишайтесь у цей четвер наодинці.” Так це цитата чи передбачення, чи погроза?! А?

Ха-ха. Стів зім’яв цей злощасний папірець і викинув у смітник. Не залишайтесь… А що? Коронавірус диктує інше. Так що, Сільпошка, давай у чергу щодо претензій, побажань, вимог, завдань і т.д. Давай, гудбай!

По дорозі додому Стів звернув увагу на живий тин (живопліт), що знаходиться через дорогу навпроти його дому. Завжди було цікаво, що за ним. Та цікавість була надто слабенька, демотивована, схильна до прокрастинацій і фрустрацій. А тепер переросла у підозру. Дірка в тині...Поруч чашка майже допитого чаю...Чого б то?

Хм...Постояв. подивився. Чашка із давнього радянського, всім відомого сервізу… Та ок. Все ок. Узяв міцніше пакет, потягнув додому. 

Що ж у тому пакеті? Чіпси, попкорн. Піца від сільпошки. Печиво. Сік. Пиво. Вода. Заморожена піца. Ще печиво. Кілограм яблук. Кока-кола. На день вистачить. Чи, може, ще суші замовити? Подумав собі Стів. Тут Raketa швидко доставить!

Ага...Так..Стів же без телефону, Інтернету. Звісно, замовить! Силою думки! Чому ж ні?!

Значить, сходить ще раз у Сільпо.
Черга тепер подовша буде. Дистанційне стояння. Споглядання на таких же розгублених лінивих спантеличених зівак.

Каса. Чек. Цитата.

“Ви варті більшого”.

“Угу… Суші...Тьфу! Я ж вартий більшого! Куплю червоної риби… А ні! Ікри! Ну тільки вже завтра… Не вертатись же втретє! Я ж вартий більшого! А сьогодні поки буду вартий суші” - ось такий приблизно внутрішній діалог зручно вмостився в голові Стіва. 

Знову живий тин. Вже розбита чашка. Ну ок. Може, хто вступив. Не побачив. Може, то він? Ну ок. Все одно ж…

Тут уже обід, що перетік плавно у вечерю. Споглядання саду, сусідніх будинків, дороги. Знову цей тин, що стимулює до здогадок, теорій… Ну ок. Чайок. Книжка. Знову чайок. Ходьба навколо дому.

Сон. Ну ок. День - ок. Такий тобі деньок.

Думки перед сном: “Ну я ж вартий більшого...Четверга не наодинці, як мінімум...Ну це потім. Як і ікра. Потім.”


3. МАРНІ. БІГ, НЕ МАК
Ще 2 кілометри і все. Ще трошки і ранкова пробіжка завершена. Ще 3 пісні і в плейлисті “Run, Marnie, Run” і можна торкнутися кроком до омріяного, заповненого сонячним промінням подвір’я.

А там і сніданок в альтанці. А там  і ліниве читання на гамаку. І день удався. Черговий деннобабаковий карантинно-в’язничний типовий день.

Вже звикла. Марні іноді здається, що все, чим вона займається, марнота. Марні марнує час, внутрішні резерви. Життя марнує…

А карантин, як не дивно, показав зворотнє. Можна без проблем, вияснилось, насолоджуватись тим гірко-солодким життям. 

Ранкові пробіжки. Обідня випічка. Вечірні старі фільми. І трошки роботи між цими денними рутинними маяками. І приємна самотність. Бажане солодке усамітнення.

Марні думала, що не зможе без темпу, ритму великого міста. Його потужності, наповненості подіями, людьми, різними перипетіями і дивуючими надмірностями.

Вона народилася у такому місті. Звикла до його укладів. Його тепер ототожнювала зі своїм внутрішнім світом.  Усе наче було на своїх місцях.

До певного моменту.
До карантинного зводу правил.

Перегрівшися під сонячним промінням, що окупувало гамак, на якому зручно вмостилась, дівчина втомлено зайшла у будинок. 

Заварила кави, яку буквально позавчора замовила. Роками відвідувала одну столичну кав’ярню, так звикла до смаку  тамтешніх напоїв, атмосфери, ароматного затишку, що тепер без цього всього фізично не може. Єдина столичне, про що наразі сумує. От так істинно сумує.

Та зараз то не велика проблема. Декілька кліків і вже завтра твої улюблені кавові зерна біля дому. Вмикаєш плейлист кав’ярні. Заварюєш каву, час від часу замріяно оцінюючи вид з вікна. Сідаєш за столик біля того самого мальовничого вікна, злегка привідчиненого, щоб свіжість огортала закутки дому. Розгортаєш книгу. Оту стару сторінкову. Чи поглядом цю завіконну. І читаєш історії чи зчитуєш природу, її видимі коди і невидимі відчутні смисли. Природу, від якої пахне спокоєм, запакованим в естетику і мрії. 

Та найбільше Марні полюбила смакувати кавою, прогулюючись босоніж по ранковому, трохи вологому газоні. Стежками, що віддаляють від дому фізичного і наближують до - емоційного. До пагорбів, за яким ховається річка. Наче грається в піжмурки. Та ще та недосвідчена мала. Своїм невгамовним гоноровим звуком видає всі секрети.

А під дощ? В одну руку парасольку, в іншу - горнятко. І слухаєш, як краплі наспівують водяний джаз.

Потім перерва на роботу. Так, на роботу! Не перерва на відпочинок. Відпочинок - це і є її життя тепер. Робота - необхідний елемент, якому присвячує лиш перерви. Вишкрябуючи на них трохи часу з життєвого резерву.

Не перерва на відпочинок, що є насолодою, що є життям…

2 години монтажу, обробки контенту, написання сценаріїв, зв’язку з замовниками. Оцінка зробленого під акомпанемент яблучного хрусту. Все, тепер музична пауза. Сьогодні день Сінатри. That's life. This is my way.

Потім зідзвон зі сім’єю. На відстані вона якась більш цінна і значима. Здалека можна побачити всі переваги і найкращі риси.

Чи втомилась? Від такого плину днів? Наче розтягнутих, як улюблені піжамні штани, куплені на секонді. Для Марні ці дні були просто уповільненими, порівняно із звичними.  Якраз такими, щоб ідеально роздивитися навколо і чітко побачити себе у своєму житті, зрозуміти його і себе в ньому.

Єдине (напевно, одне із), що дратує в карантинних режимних рамках - напружені вилазки до супермаркета.

У містечку, де вона зараз, онлайнову доставку продуктів не замовиш. А піца-суші - то фуд-історія не про Марні. Ці два гастрослова проникли всюди, скрізь, через усі харчовозакладні шпаринки. Ринки закрили. Печаль.

Так що вперше за два тижні Мар збирається в Сільпо, що в сусідньому районі. 2 кілометри пішки. Ну 5-та частина її пробіжки, подумаєш велика дистанція. Туди  й назад - уже майже половина щоденного особистого марафону. Тепер усі відстані Мар сприймає через призму пробіжок. До карантину ця призма була прозаїчнішою, а ні - музикальнішою!  У кількостях пісень. Від дому до метро. Від метро до офісу. І назад у зворотньому порядку. 3 - 10 - 3. 16 пісень в одну сторону. У день мінімум 32 пісні...Та й таке.

Чи бігає з піснями? Через раз. Іноді просто насолоджується думками, тишею, гавкотом собак, шепотом вітру, шорохом цвіту… Це жахливо непристойно повністю ігнорувати такі речі і тільки забивати вуха комерційним шумом, сумішшю звуків.. . Не думайте, Мар любить пісні. Ще той гурман. Але, зрештою, всі вони - продукти музіндустрії. Як не крути. Тому надто захоплюватись не варто. 

Варто бути дотошним у виборі. Це так. Сміття - не тільки фантики, упаковки, все, те що погано виглядає і нестерпно смердить...Не забувайте про сміттєві думки, пісні, фільми...Інтоксикація ними куди фундаментальніша…

Не встигла вийти з дому, як два рази вступила у калюжу. Одну і ту ж! Як так? О Мар, Мар уміє. Наступний кілометр наче був комфортний. Єдине, що (а, може, одне із) помітила перед собою якогось хлопця. Та ні! Не якогось. Того самого. Живе по сусідству через 2 будинки. Вона його не знає. Та і район цей. І місто. На період карантину орендує будиночок. (Наївна! Думає, карантин скоро закінчиться і закінчиться взагалі!) Що ж її роздратувало? А те, що він майже щодня вилазить з дому в супермаркет (ну, по крайній мірі, в ту сторону і завжди повертається з пакетами!). “Скільки можна там їсти!”- Думала Марні. - “Цим тільки і займається чи що?”

Типовий супермаркет. Типова черга. Дистанцію ніхто не тримає. Цей сусід стоїть 2-им у черзі, в якій уже 20 людей! Марні 21-ша. Її роздратування почало кипіти. Думала, може, підійти до сусіда, заодно познайомитись і чергу пришвидшити (чи швидше друге тільки). А ні! Чого то вона таке робила б? То якось негідно. І корисливо чи що… “Ні, не буду” - остаточно вирішила дівчина. 

І так - її черга. Заходить і ненароком обертається в сторону вулиці. І що бачить? Той сусід знову в черзі. Тільки вже останній. “Серйозно?” - як новинна стрічка, майоріло в голові Мар. “Дивно, дуже дивно. Очень странные дела. Може, хоче зі мною познайомитись? Наврядчи. Хоча…” От так в роздумах гуляючи Марні із запланованого списку на 10 продуктів набрала в корзину 30, витратила в 4 рази більше коштів, ніж розраховувала і прийшла до тями практично біля дому. Сусід десь розчинився. А, може, їй здалося, що він вдруге потрапив у полон карантинних черг? Може, їй просто цього хотілось...Хтозна, хтозна…

Та Марні миттєво переключилась на інше. На усвідомлення свого марнотратства через надмір лишніх думок. Хоча, може, вони зовсім і не лишні. Чим ще себе розважити на карантині, як не думками. Це таке джерело потіхи. Минуле як подорожі. Майбутнє як фантазії. Теперішнє як зупинка. Поки.

Думками можна залетіти будь-куди. Головне, потім вибратись із світів, куди потрапив. У тенетах розуму багато небезпек. Є скрині, які краще не відчиняти. Є шпарини, в які краще не заглядати. Перш, ніж будеш готовий.

Ще 100 метрів додому. І тут бац - дощ.Неждано. Беззонтово. З пакетами з крафту, які тепер як паперовий скотч на руках. Потім хруст під ногами.

“Та ви що? Хто ставить чашку під парканом?” - Мар здивувалась побаченому. Під високим парканом (живоплотом), за яким нічого не видно, блюдце з чашкою наче з чаєм зручно примостились, поки нога Мар не вирішила розладнати чайну ідилію на тротуарі.

Переступивши через скоєне, Марні почимчикувала додому, розгубивши по дорозі фініки й курагу, які по 1-2 штучці випадали з розмоклих пакетів.

Тепер асфальтна картина набула ще дивнішого вигляду: від тріснутої чашки і поряд цілого блюдця до якогось будинку була прокладена фініково-курагова стежинка.

Марні зігрілась. Підсушилась. Розклала продукти. Ситно пообідала чи то вже повечеряла і , чомусь, згадала про чізбургер з беконом, який так полюбила, живучи в Києві. Іноді себе балувала вилазками в Мак. Фастфуд. Фастфуд. Скільки ненависті….Марні цього не розуміла. Ніхто не заставляє тебе об’їдатися ним на регулярній основі. Раз на тиждень - не біда. Fastlife, fastpeople, fast-все - от біда….


4. САНДРА. РАНКИ Й ГУЛЯНКИ
Сонячне проміння пробивається крізь погано опущені жалюзі просторої охолодженої за ніч кімнати.

07.00. Сандра розплющує очі. Відчуває безсилля, якісь втому у м’язах і мисленні. Дає сну ще один шанс.

08.00.  Знову пробудження. Небажання стягнути себе з ліжка. Але через дискомфорт (під ковдрою - гаряче, без неї - холодно) Сандра проникає ногами в капці, занурюється в халат і переміщається на поверх нижче.

Віддзеркалення обличчя сповіщає про тривогу. Синяки. Завчасні зморшки. Потускніла шкіра, поцяткована висипами.

Сандра страждає. Від чого конкретно - не знає! Карантин? Та ні. Чесно, карантин нічого особливого не змінив у її житті.

Вже як 2 роки пройшло із дня спонтанної та такої жаданої втечі з в’язниці великих можливостей і таких же очікувань великого міста.

Думала, що миттєво стане легше. Місяці собі пливли хтозна куди, а Сан просто перебувала в потоці їх течій. Дистанційна робота. Наче підходящий формат. Дебет. Кредит. Фінансові звіти. Нідно. Монотонно. Платять нормально. На життя вистачає. Начебто. А на яке таке життя?

Сан підготувалася до карантину ще тоді...Ще 2 роки назад. Перевелась на аутсорс. Соціально ізолювалась. Подружилась із ZOOM. З друзями, ріднею бачилась рідко. 2-3 рази на місяць. Їй вистачало. А, може, і ні. Може, в цьому і була проблема? Звісно, Сандра цього не визнавала. Не була, напевно, до кінця чесною із собою.
Походи в магазин були рідкісними. Онлайн-шопінг був корисною розвагою. Ранкові гулянки в околицях - наче медитація. Нічні пробіжки. Міцний сон. Знову ранок. Порожні вулиці. Поспішний сніданок, щоб знову сісти за роботу. 4 години клацання і кліків, перерва на обід. Читання книг, які вже через місяць і не згадає. Просто - щоб відволіктись, відгородити мозок від прірви самонакручування. Розбавити концентрат серйозної інформації в голові повітряною легкістю художніх думок, тонких метафор  і смачних епітетів. 

2-3 дзвінка. Щоб усі знали, що все окей. Вона жива. Що все в порядку. Хоча, не все. В дійсності. Хоча, майже нічого. Хоча все надто пусто, щоб було “щось”, яке можна узагальнити, як “все”.

Музична перерва
The Wisp Sings “Winter Aid”

Прихід карантину геть нічого не змінив? Та ні, як мінімум, на мислення трохи наступив.

Тепер світ синхронізувався із Сандриним внутрішнім відчуттям. Відчуттям паузи перед невизначеністю.

От і чергова прогулянка. Вітер наче змушував йти швидше, наче підганяв кудись. Наче там за рогом хтось чекав. А там - чергове дерево, опалий цвіт, потрощений від старості асфальт, що з розпачем очікує дощі, що заповнять його тріщини й шпарини.

2 безхатьки йшли “в обнімочку”. Видно, погуляли на славу. Учора. Чи все життя без перестанку прогулюють, гуляють… І поступово зникають з радарів… Радарів свідомих стосунків зі світом...З собою…
Сандрі стало їх жаль! Які ж беззмістовні їх дні?

А обоє-рябоє друзяк ішли собі, похитуючись, не поспішаючи і жаліли Сандру. Засмучену, трохи заплакану, втоплену в думки й хвилювання.

Йшли собі, не відрізняючи, де реальність, а де вигадка. Отак на грані йшли і йдуть у якесь небуття. Чи вже в нього поселились, пустили корені, поховали там серця…

Сандра не розуміла сенсу. Прагнула його знайти. У соціальній програмі “школа-універ-кар’єра-сім’я”. Між 2 і з стадією зрозуміла, що то не її шлях. Типовий. Стандартний. Нав’язаний.

Людина призначена для більшого. Не для людських програм. Соціальних, економічних, політичних, релігійних чи яких там ще ми понапридумували умовностей…

Десь є щось вище. У духовності. В обгрунтуванні віри, а не її сліпому прийнятті. У служінні іншим. У самовихованні, самодисципліні, самовираженні.

Коли все створене з метою, відчуваєш себе цінним, доречним, безумовно потрібним тут і зараз (про що так часто почала заявляти психологія і тренери по щастю!).

Ніхто чомусь не хоче відкривати для себе ці фундаментальні питання для . Як мінімум, відкрито, публічно. Будучи до кінця чесним із собою. Хіба як життя натисне. Хіба як смерть дихатиме в спину, а так в потоці можна перечікувати. Боятися серйозних питань і позбавляти себе важливих рятівних безмежно цінних відповідей.

Сан повертається до внутрішнього осередка спокою. Придумала собі карантинні розваги. Залишати сусідам листівки з цитатами про щастя під час прогулянок. Робити 10 фото щодня. Для того, щоб запам’ятати кожен день особливим. Щоб усі карантинні дні не злилися в єдиний затягнутий надовго “День бабака”. День зупинки. День порожнечі. Емоційної смерті...


5. ГРАТИ В ГРАТИ
Дощило вже з тиждень. Небо затягнулось сирістю і вогкістю надовго. Дістали його люди. Скільки можна жалітись, плакати, пихтіти? Все вже так погано? Зашвидко, забагато, задовго? Робочі коробки і транспортне життя. А тепер що? Домашні бокси і побутовість життя? Всюди все не так. І ніколи так не буде. Бо це “так” не залежить від обставин. А завжди лежить під печаткою ставлення.

Бен уже втомився жити і розділяти карантин зі своєю улюбленою сім’єю, на яку завжди так не вистачало часу. А тепер не вистачає терпіння і стриманості.

5 років пропрацював баристою у популярній столичній кафешці, яка, схоже, не переживе карантин.

Тепер поки прихистився в батьківському домі. Щоб перечекати цю буревісну зупинку.

2 молодших брата, що своїми криками, тупими жартами і вічними бажаннями грати в XBox...Просять навчити готувати капучіно і тільки те і роблять що малюють молоком не по каві, а по всіх кухонних поверхностях, Бенових речах, його обличчю…

Батьки зі своєю гіперопікою. Наче йому все ті ж 17, наче все той же безголовий максималіст, якого треба стримувати і контролювати.

Оці безкінечні, тепер ще і офлайнові, натяки на несерйозність роботи в кав’ярні…

Єдине, що трохи вгамовує внутрішній шквал, що вже майже доходить до формату торнадо, - онлайн-курси баристового шляху, які він придумав і успішно веде. Яким задоволенням було розробляти уроки, щоб передати знання і інсайти своєї улюбленої справи. Влаштував у себе в кімнаті таку собі імпровізовану кавову лабораторію. позамовляв безліч кавових і блогерських девайсів, різні кавові зерна specialty і експериментує днями й ночами, як ненормальний…

З одного боку, щоб удосконалити навики. А з іншого - втіки від токсичної карантинної реальності. А, може, лише друга причина є правдивою і чесною...Хтозна. Собі сказати правду завжди важко. Себе можна обдурювати вічність і так і  не помітити обману…

Дощ...Бен його ніколи не любив. А тепер якось подружився із цією стихією. У перервах між кавовими експериментами, годинами лежав у гамаку біля дому в альтанці  слухав дощ...Іноді фоново вмикав Стінга...І стресовий шум наче замовкав. Страхи, тривоги стікали в море кислотних думок, які утилізувалися правильно підібраними звуками й піснями.

А що далі…

Усі задаються цим питанням  і ніхто не задає його конкретно собі. “А що далі?” Як риторичний вигук у порожнечу. А що далі ТИ робитимеш? І навіть не ДАЛІ. Чому саме далі? Цього “далі” немає. Є тільки СЬОГОДНІ. “Далі” як плани, потенційні наслідки, похідне від “сьогодні”. Не покладайся на “далі”, воно на віддалі, тримай його там. Воно органічно накладеться на твоє “сьогодні”, а ти спокійно житимеш і не помітиш.

Через три тижні інтенсивного кавового відволікання від реальності, Бен всією душею і серцем зненавидів каву і все, що з нею пов’язане. Від її аромату хотілося тікати, бігти ген туди за гори, море, океани. Уявні, звісно. Хатнього масштабу уяви.

Прийшлося частіше спілкуватися з близькими, які вже були довго на кавовій дистанції.

Виявилось, якщо докладати трохи зусиль і загорнути в конверт своє его, можна знайти спільну мову з людьми, що живуть з тобою під одним дахом.

Не відразу, звісно. Через сіпаюче око, зведені очі, іноді через бажання телепортуватися в будинок навпроти… Через лінь і необхідність розчинитися в часі на годину чи дві...Та, зрештою, Бену навіть почало подобатися. Почав їздити з батьками на щотижневі масові продуктові закупи. Було весело стояти в черзі і хихотіти з людей у чудернацьких масках, з парочки літнього віку, що ніяк не могла примиритися з цими чергами, бо то знущання, за СРСР навіть такого не було! Що за безлад?

Бен почав придумувати квести для своїх братів. Ховав скарби в межах дому чи подвір’я, малював карти для пошуку. Разом з ними писав листи в майбутнє, бажано безкарантинне.

Бен перестав гратися в замкнутого за неприступними гратами гордості дорослого незалежного хлопця, якого ніхто не розуміє і всі дратують.

Перестав грати в ці отруйні грати. Почав грати в захоплююче життя. Життя - найцікавіша гра. Не треба спецефектів, суперможливостей. Все в режимі реального часу. Головний герой - ти.

Хлопець хвилювався щодо єдиного: щоб не полюбити тут все настільки, що не захоче повертатися в столичні можливості заради домашнього спокою і тутешньої змістовної повільності.

Чи, дійсно, причина хвилювань лише в цьому? Чи в дівчині, що живе навпроти і щоранку пробігає під вікнами його кімнати. Не зрозуміло. Не ясно. Навіть для самого Бена. От і думає, що варто вже почати бігати. Провести карантин з користю. 


6. КРІС. ДІСТАВАТИ Й ДОСТАВЛЯТИ
Десята порція еспресо була лишньою. Гіперактивність Кріса під вечір розчинилася вмить. Стало так тривожно і лячно. Серце наче хотіло вистрибнути і чимшвидше дременути з тілесного дому.

Сьогоднішня зміна буде надважкою. Розвести 50 посилок. Вислухати десятки промов втомлених роздратованих карантинників...20 повернень. Їх же оформлень… І потоки кави, кави…, які на останніх швидкостях донесли його, точніше, доставили додому.

А тут так холодно і непривітно. Вже 2 тижні не прибирав. На кухні наче чисто, їжа в основному була пакетована, коробкована...Шлейфи пилу супроводжували кожен його крок.

Здавалось, ідеальний варіант роботи під час карантину - кур’єр. Є попит. Ще й який. Часу на дурні думки і самонакручування обмаль. Працюєш собі та й працюєш. Втомлюєшся, але відчуваєш, що живеш...Як білка в колесі, але в тебе хоча б є те колесо.

Але ці нестерпні ранки й вечори вдома, які нагадують чорно-білі кадри якогось фільму, які повторно все крутяться та крутяться…

Ці домашні моменти такі діставучі. Чому? Бо рівень домашності у них десь вже трохи нижче нуля.

Думки витають під стелею, як комарі злітаються на світло приглушеної ввімкнутої лампочки…

Відколи життя так опустіло?

Намагаєшся заткнути постійний потік токсичних думок тонами роботи. Все відволікаєшся. І наче все добре. Поки ти в потоці життя. Потоці активності, зайнятості… Але це хіба життя? Просте банальне застосування себе до нав’язаних суспільством програм.

Як почав жити сам, зрозумів, що є таким незнайомцем для себе.

Ненависним незнайомцем, якого і пізнавати не хочеться.

Живеш із людьми. Та, зрештою, бачиш у них себе. Їх слова, емоції, вчинки наче віддзеркалюють тебе.

Коли ти сам… Наче зникаєш. По своїй волі… Все ж.

Раніше, може, ти і не знав себе. Бо не цікавився: не питав себе про себе. А для чого? Не жити ж тобі з собою до кінця своїх днів? Чи все ж жити?

А тепер настав цей момент. Нема куди відкладати на потім стосунки з собою.

Рано чи пізно прийшлось би усвідомити, що саме ці стосунки - ключові. Для більшості стосунки - це щось між людьми. Так наче воно так. але вже вторинно…

То хто ж ти, Кріс?

Недостудент факультету готельно-ресторанного бізнесу? Що не довчився… Ще ж рік залишався? 

Недобариста. 2 місяці у кав’ярні біля дому і здувся…

Потім 2 роки в туристичній агенції, що синхронізувалися з 2 роками токсичних стосунків з однією одногрупницею.

Ще рік дауншифтингу: переїзд у село. Фрілансерство… Щось там писав для невідомих видань. Приторговував у велосипедній крамничці біля головного тамтешнього сільмагу. 

Потім перебрався дещо ближче до великого міста. Провінційне життя захопило його серце… Фріланс...Так вже остогидла онлайнова робота! І тут…..КАРАНТИН...Ще одна КАРА на голову…

І ідея кур’єрства тут як тут. Офлайн. Нарешті. Відволікання. Прибутковість. Небезпечно, звісно..Але засоби захисту є… Робота, яка, по суті, стала засобом доставки Кріса у реальне життя, у всі його процеси.

Діставай маску, окуляри, рукавички. Доставляй щось комусь, себе в поміч цьому світу. 

Ознайомлювальну розмову з собою Кріс переніс на завтра. Не хочеться поки зариватися в особистісні пам’ятні архіви.

Сам же від себе не втечеш. То можна на аудієнцію з собою сходити завтра. Не так і спішно. А поки і життя на автоматі - стерпна річ.

Завтра - завтра… Дістати себе з коробки стереотипів, пакетів нав’язаного і доставити до внутрішнього дому, дому розуміння і сприйняття.



Кара і тин. Початок
1
57
0
Published:

Кара і тин. Початок

1
57
0
Published:

Creative Fields